Із киргизько-українських літературних зв’язків і україністики

Вибране

У книзі зібрано наукові статті та архівні матеріали українською, киргизькою та російською мовами відомого філолога, науковцялітературознавця, літературного критика, професора Георгія Миколайовича Хлипенка (1938–2018), присвячені киргизько-українським літературним зв’язкам і україністиці Киргизстану.

Збірник має науково-пізнавальну та історичну цінність, адресується науковцям, літературознавцям, критикам, історикам і теоретикам літератури, всім, хто цікавиться питаннями літературних зв’язків і регіональної україністики.

Матеріали збірника можна використовувати у науковій роботі, при розробці вишівських курсів із історії киргизької та української літератур, спецкурсів, спецсемінарів і навчальних посібників.

Китепке белгилүү филолог, адабият таануучу, адабий сынчы, профессор Георгий Николаевич Хлыпенконун (1938–2018) кыргызукраин адабий байланыштарына жана Кыргызстандагы украинистикага арналган украин, кыргыз жана орус тилдериндеги архивдик материалдары жана илимий макалалары киргизилди.

Жыйнак илимий-таануучулук жана тарыхый баалуулукка ээ болуп, окумуштууларга, адабият таануучуларга, сынчыларга, адабият тарыхчыларына жана теоретиктерине, ошондой эле, адабий байланыш жана регионалдык украинистикага кызыккандарга арналат.

Жыйнактагы материалдарды илимий эмгектерде, ЖОЖдордогу кыргыз-украин адабиятынын тарыхы боюнча курстарды, атайын курстар жана семинарлардын материалдарын даярдоодо, окуу куралдарын иштеп чыгууда пайдаланууга болот.

В книге собраны научные статьи и архивные материалы на украинском, кыргызском и русском языках известного филолога, учёного-литературоведа, литературного критика, профессора Георгия Николаевича Хлыпенко (1938–2018), посвящённые кыргызско-украинским литературным связям и украинистике Кыргызстана.

Сборник имеет научно-познавательную и историческую ценность, адресуется учёным, литературоведам, критикам, историкам и теоретикам литературы, всем, кто интересуется вопросами литературных связей и региональной украинистики.

Материалы сборника можно использовать в научной работе, при разработке вузовских курсов по истории кыргызской и украинской литератур, спецкурсов, спецсеминаров и учебных пособий.

Хлипенко Г.М. Із киргизько-українських літературних зв’язків і україністики. Вибране: Збірник наукових статей / Редактори-упорядники А.Г. Нарозя і В.В. Нарозя. – Бішкек: Kirland, 2019. – 488 с.

УДК 82/821.0

ББК 83.3(2)

Х – 56

ISBN 978–9967–9186–1–0

Х 4603020000–19 УДК 82/821.0

Українське товариство Киргизької Республіки «Берегиня»

Редактори-упорядники:

А.Г. Нарозя і В.В. Нарозя

Книгу видано за кошти, надані Міністерством закордонних справ України в рамках реалізації бюджетної програми 1401110 «Фінансова підтримка забезпечення міжнародного позитивного іміджу України, заходи щодо підтримки зв’язків із українцями, які проживають за межами України».

© Українське товариство КР «Берегиня», 2019

Присвячуємо світлій пам’яті киргизстанського українця – науковця-літературознавця, Георгія Хлипенка

ЗМІСТ

Передмова

М.С. Васьків. У рідному Киргизстані – з Україною в серці

І. Киргизько-українські літературні зв’язки

Источники духовного единства

Две эпохи – два мира

Дорогой гнёта и страдний (повесть О. Досвитного «Алай»)

Путешествие в сказку (книга очерков В. Большака «Гюлистан»)

Аалы Токомбаев и Украина

Украина в творчестве Темиркула Уметалиева

Земля Украины. Украинский цикл стихов Суюнбая Эралиева

Дружба, скреплённая кровью. Документальный комментарий к повести Олджобая Орозбаева «Мост как волосок»

Чингиз Айтматов в украинской критике и литературоведении

Роднит поэзия народы. О новых переводах киргизских поэтов на украинский язык

Букет дружби

Чувство семьи единой [О киргизско-украинских литературных взаимосвязях]

Рухий биримдиктин булагы (Кыргыз-украин адабий байланыштары жөнүндө)

Украин сынчы-изилдөөчүлөр кыргыз адабияты тууралуу

«…Быть понятным и понять других»

«Здравствуй, Ала-Тоо!»

Агафангел Ефимович Крымский

«Кырк чоро» – «сорок дружинников» киргизской поэзии на земле Украины [Рецензия на переводную антологію «Струны комуза»]

Киргизия в художественном мире украинского поэта Борислава Степанюка

Великий Каменяр украинской литературы (К 150-летию со дня рождения Ивана Франко)

«Прелесть простоты и вымысла»

Про киргизький народний епос «Манас», його авторську інтерпретацію та її переклад українською мовою

Украинские писатели в литературно-критических суждениях и оценках Чингиза Айтматова

Вірші киргизьких і українських поетів

ІI. Киргизька література і Т.Г. Шевченко

Предисловие от редактора-составителя [К сборнику:

Тарас Шевченко в Кыргызстане: Научные, публицистические и художественные материалы на русском, киргизском и украинском языках]

Киргизька література і Т.Г. Шевченко

1. Оглядова стаття

2. Статті-персоналії

На перекрёстке улиц Токтогула и Шевченко

Литературные размышления

Венок акыну Тарази: Шевченко в киргизской поэзии

Слово о Кобзаре

Киргизские писатели в Шевченковской энциклопедии

Киргизька література і Шевченко

Н.В. Гоголь в творческом сознании Т.Г. Шевченко

Венки Кобзарю: К 200-летию со дня рождения

Тараса Шевченко

Життя, смерть та безсмертя

Тараса Григоровича Шевченка

III. Регіональна україністика Киргизстану

Украинцы

«Я храню тот цветок…»

Найти свой корень

«Нас об’єднує любов до України»

Украинский этнос в Кыргызстане как предмет научного

исследования

Предисловие [К сборнику: Украинцы в Кыргызстане: Статьи.

Исследования. Материалы. Вып. 2]

Украинский язык в Кыргызстане

Украинцы в Кыргызстане. Историко-социологический очерк

Украинский этнос в Кыргызстане –

участник межнационального диалога культур

IV. Cписок наукових праць Г.М. Хлипенка із киргизькоукраїнських зв’язків і україністики

Післямова

Хранителю українства в Киргизстані

Г.М. Хлипенко / Г.Н. Хлыпенко (1938-2018)

Передмова

М.С. Васьків*

*Васьків Микола Степанович – доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури, компративістики і соціальних комунікацій Київського

університету імені Бориса Грінченка.

У рідному Киргизстані – з Україною в серці

У міжкультурних, міжлітературних взаєминах, єднанні дуже багато залежить від державної політики й від окремих яскравих особистостей. Радянська держава розвиткові киргизько-українських культурних взаємозв’язків першорядного значення аж ніяк не надавала, після ж розпаду Союзу ці стосунки на міждержавному рівні зійшли майже нанівець. Але були таки непересічні постаті, для яких міжкультурне єднання українців і киргизів стало справою життя. Одні з них прийшли до такого переконання майже випадково. Наприклад, Борислав Степанюк після важкого поранення в роки Другої світової війни опиняється на лікуванні у Фрунзе (теперішньому Бішкеку), навчається у місцевому виші, а потім все життя перекладає рідною українською ліричні твори киргизьких поетів, згадує незабутні дні перебування в Киргизстані у власних віршах. Ще один перекладач із киргизької мови українською, вже прозових творів, – Петро Гордійчук – потрапив у Фрунзе в 1970-ті роки за обміном студентів, провчившись два роки у місцевому університеті.

Володимир Нарозя познайомився з дружиною Аллою, уродженкою Киргизстану і, «за сумісництвом», донькою Георгія Хлипенка, в роки їх спільного навчання у Києві. Після вибуху чорнобильського реактора на роботу за розподілом у місті Прип’ять розраховувати не доводилося, відтак місцем праці й мешкання стала киргизька земля, про яку в рідному Чорткові ніколи й не думалося. Україна залишалася для В. Нарозі батьківщиною, та й до Киргизстану прикипів усією душею (з часу заснування у 1993 році громадської організації українців Киргизстану – товариства «Берегиня», є незмінним його Головою). Зрештою, це ж саме можна сказати і про Б. Степанюка, і про П. Гордійчука.

Та потужною і недосяжною вершиною у справі киргизько-українського культурного єднання був і залишається Георгій Миколайович Хлипенко, і зосередженість його на дослідженні, утвердженні цього єднання була не випадковою – закономірною. Народився Г.М. Хлипенко 16 вересня 1938 року в Московському районі. Але не Московської області, а Чуйської. В селі Садове, основну частину мешканців якого, як і в сусідніх чи віддалених Полтавці, Петропавлівці, Покровці, Білогірці, Липенці та багатьох ін., становили українці, яких, за переписом 1939 року, у Киргизькій РСР було понад 137 тисяч, тобто 9,4% від усього населення. Зараз Садове – це насамперед киргизько-дунганське село, а у 1930-ті роки українці, українська мова, культура домінували. Доходило до того, що дуже багато місцевих киргизів розуміли, а інколи і спілкувалися українською мовою. Тому українська культурна основа закладалася у Георгія Хлипенка від народження.

Це не означає, що прихід до постійного й наполегливого вивчення українсько-киргизьких зв’язків, збереження української ідентичності були неминучими. Адже в умовах загальносоюзної уніфікації, русифікації союзних республік значно більше заохочувалося вивчення і дослідження російської мови і культури. Аж до того, що толерувалася винятково російська культурна самоідентифікація, незалежно від етнічного походження і рідної з народження мови. Зрештою, неможливо було знайти на киргизьких теренах відповідну роботу, на якій знання української мови й дослідження української культури чи її зв’язків із киргизькою давали би засоби до існування для себе і, головне, для сім’ї. Тому не дивно, що чимало українців, як і киргизів, казахів, вірмен, білорусів та ін., не лише перейшли на російську мову спілкування у всіх сферах буття, а й зреклися національної родової ідентичності.

Георгій Миколайович Хлипенко, народившись далеко за межами України, від української ідентичності не відмовився. Хоча міг би, бо був першорядним фахівцем-філологом, поєднуючи всебічну фахову ерудицією, наукову сумлінність із умінням глибоко й аргументовано інтерпретувати художній твір, що давало йому можливість яскраво виявити себе як дослідника російської, киргизької, інших літератур. Власне, він і виявив себе таким дослідником. Українознавчі ж дослідження не давали якихось особливих матеріальних чи кар’єрних здобутків, до них удавався швидше за покликом серця, у вільний час (хоча коли він буває, той вільний час, у справжнього і захопленого науковця, яким був Г.М. Хлипенко?). Проте ці дослідження стали неперевершеними здобутками в киргизькій та українській науці, підґрунтям для всіх, хто зосередиться в подальшому на дослідженні (а в цьому переконаний беззаперечно) киргизько-українських літературних, культурних зв’язків. А вершинний здобуток – два наукові збірники «Українці у Киргизстані: статті, дослідження, матеріали», ініціатором, натхненником, редактором-укладачем і автором значної їх частини був Георгій Миколайович.

Чим важливі та цікаві дослідження Георгія Хлипенка? Вже йшлося про високий фаховий рівень його як літературознавця, який міг глибоко проаналізувати як окремий твір, так і вписати його у широкий культурний контекст, у літературний процес, а головне – сформулювати власні аргументовані думки і положення, не звіряючись беззаперечно з «авторитетними» судженнями. До цього варто додати цілеспрямованість і сумлінність досліджень, які не були результатом спонтанної короткотривалої роботи, хай і натхненної та яскравої. Тривалий час збиралися наукові джерела, коли дослідник прагнув якомога більшої повноти. Не один день і тиждень довелося провести в бібліотеках не лише Киргизстану, а й Києва і Москви. Для цього, зрозуміло, Г. Хлипенкові також доводилося постійно тримати контакт із українськими колегами, самостійно і за їх допомогою постійно бути в курсі всього важливого і цікавого, що відбувалося в українській літературі, літературознавстві, обмінюватися матеріалами, інформацією тощо.

Нам зараз, в умовах доступності швидкої та всебічної комунікації, «всесильного всезнавця» інтернету, важко уявити, наскільки це було складно ще якихось три-чотири десятиліття тому, скільки зусиль вимагало. А тепер уявіть навіть таку «дрібничку»: просите з далекого Фрунзе-Бішкеку дати інформацію навіть про те джерело, детальний бібліографічний опис якого чітко відомий. Що зробив би київський чи московський колега? Зайшов у бібліотеку, відксерив чи просто сфотографував його текст (чи окремі фрагменти) й переслав електронною поштою чи через ґаджет. А тоді доводилося самому чи тому, до кого звертався з проханням, наполегливо конспектувати найважливіше, якомога більше, бо ж повернутися знову до першоджерела буде архіскладно. Справжнє наукове подвижництво…

У Георгія Хлипенка, як і в багатьох інших сучасників, це справді було подвижництво, бо вражає надзвичайно широкий і повний спектр джерельної бази та глибина аналізу не лише творів, а й наукових досліджень. Звичайно, це не абсолютна повнота, бо, навіть у теперішніх умовах надзвичайних можливостей інформаційного пошуку і систематизації, швидкості обміну інформацією й доступу до неї, вона для абсолютної більшості досліджень недосяжна. Сучасні ж дослідники без звернення до праць Г.М. Хлипенка (сам у цьому переконався) багато з яких джерел не у змозі би здобути.

Можна виокремлювати якісь етапи, теми, проблеми досліджень Георгія Миколайовича, хоча це буде умовним, бо ще раз наголошу: кожна його праця – зразок наукової сумлінності й фаховості. Монографія «Чувство семьи единой: исследования, статьи, обзоры по киргизско-украинским литературным связям» (Фрунзе, 1980) поєднала нові напрацювання з уже опублікованими раніше матеріалами. Навіть якби вона була звичайним зведенням попередніх публікацій в одну книгу, то вже й за цих умов можна стверджувати: з’явився науковець (і, відповідно, наукова праця), який перетворив вивчення українсько-киргизьких літературних взаємин у системну, окрему галузь компаративістики, а отже, зробив і собі ім’я в киргизстаністиці й україністиці.

Важко дослідникові української літератури за межами України так чи інак оминути постать Т. Шевченка та його творчість, згадавши їх хоч би у принагідних ювілейних публікаціях, під час різноманітних офіційних заходів тощо. Не оминув їх і Георгій Хлипенко, для якого шевченкознавство стало окремим напрямом досліджень, що стали, вже традиційно для науковця, прикладом дослідницької повноти, глибини й сумлінності. Тарас Шевченко не був на киргизьких теренах, під назвою «киргизів» малював казахів, тому українське шевченкознавство не вважало Киргизстан пріоритетним напрямом дослідження. Проте високий науковий рівень, системність і всебічність шевченкознавчих праць Г.М. Хлипенка призвели до того, що «киргизька» частина Шевченківської енциклопедії є однією з найповніших і вивіреніших, складаючись із майже тридцяти гасел.

Шкода, однак мені так і не пощастила бути особисто знайомим із Георгієм Миколайовичем, хоча дуже сподівався, що знайомство відбудеться на початку жовтня 2018 року. Фатальна несправедливість буття (а чи існує справедливість?) зіграла злий жарт із Г. Хлипенком і його ріднею: він пішов у небуття 15 вересня 2018 року, не доживши одного! дня до 80-річного ювілею. Однак чимало цікавого і, головне, доброго почув про Георгія Миколайовича не лише як про науковця, а й як про людину. Як тут не згадати міркування М. Бахтіна про те, що дослідник, особливо гуманітарій, повинен бути людиною високої етики. Саме таким дослідником і людиною був, за одностайними переконаннями всіх, хто його знав, Георгій Хлипенко. Отже, неминучим було те, що якраз він був ініціатором і натхненником створення у 1993 році Українського товариства Киргизької Республіки «Берегиня», легко вийшовши за межі кабінетної науки і перейнявшись громадською діяльністю. Як легко він переймався всім, що відбувалося навколо, не чекаючи, коли ж виправлять негаразди відповідні служби чи структури, а беручись до цього самостійно, показуючи приклад іншим.

У високій науковій етиці, багатогранності, вагомості українознавчих досліджень киргизького науковця (чи киргизстанознавчих – українського дослідника?) Георгія Хлипенка у вас є можливість переконатися самостійно, прочитавши їх текст у цьому збірнику його праць.

Значна частина наукових праць Георгія Миколайовича була написана ще за радянської доби, тому позначена певними ідеологічними штампами і кліше, з посиланнями на праці тих чи тих комуністичних класиків і вождів, дослідження виконувалося з дотриманням вимог «єдино правильної» тоді «марксистсько-ленінської» методологічної основи тощо. Закономірно при сучасному перевиданні цих праць постало питання: а як бути з партійно-радянськими ідеологемами, від яких абсолютна більшість науковців і читачів уже відвикли? Чи не прибрати їх якимось чином із тексту? Вирішили таки залишити непорушним текстове наповнення досліджень. По-перше, треба віддати належне Г. Хлипенку: його наукова скрупульозність і сумлінність, зосередженість на об’єкті аналізу вберегли його від рясного цитування «класиків», від зацикленості на повторенні «основоположних» тез та ідей марксистсько-ленінського літературознавства. Можливо, це було наслідком якраз свідомого вибору науковця: аби публікуватися, дотримаюся мінімальної політкоректності й лояльності, але намагатимуся дуже не переступати цю мінімальну межу.

По-друге, майже всі радянські дослідники, більшою чи меншою мірою, й самі були щиро переконані в спроможності значної частини основ партійно-радянської літературознавчої методології, які часто збігалися з загальнолюдськими цінностями й уявленнями, вважали міметичність, народність, класовість ледь не найбільшими чеснотами літературного твору. Як людина шляхетна і самовіддана, Георгій Хлипенко, вочевидь, був теж переконаним у тому, що в СРСР будується найкраще суспільство у світі, а своїми науковими працями він посильно докладається до цього будівництва. У таких умовах як розмежувати, де дослідник «кидав» ідеологічні відкупи офіціозу, а де – висловлював щирі власні переконання в непогрішності марксистсько-ленінських ідей? Тим більше, що дуже часто об’єкт дослідження – твори українських і киргизьких радянських письменників і літературознавців – теж до цього спонукали.

Оскільки вже йшлося про наукову етику, то постає запитання: чи має хтось за таких умов (як і за будь-яких умов) моральне право щось змінювати у працях дослідника? Що вилучати, як вилучати без шкоди для змісту? Чи не ставиться тоді під сумнів кожне дослідження в цілому? Напевне, для самого автора вирішення такої дилеми було би непростим, а для його спадкоємців – і поготів. Тому закономірним був висновок – залишити текст усіх досліджень Г. Хлипенка незмінним. Читач, з одного боку, відчує «віяння» тієї епохи, її тиск на свідомість дослідника і читача, а з іншого боку, переконається, що Георгій Миколайович зовсім не був адептом тогочасного офіціозу, а сумлінно шукав наукову істину, що не може не викликати захоплення.

У дослідженнях Георгія Хлипенка синтезувалися високий науковий рівень і світоглядний гуманізм, патріотизм. Патріотизм киргизький чи український? Насправді один не ставить під сумнів інший. Киргизстан і Україна, їх культури були однаково рідними, невід’ємними для науковця, і це кожен має змогу відчути, відчитати в текстах його праць, у їх рядках, а ще більше – поміж рядками.

(ВНИМАНИЕ! Выше приведено начало книги)

Скачать полный текст в формате PDF