Новая литература Кыргызстана

Кыргызстандын жаңы адабияты

Посвящается памяти Чынгыза Торекуловича Айтматова
Крупнейшая электронная библиотека произведений отечественных авторов
Представлены произведения, созданные за годы независимости

Главная / Критика и литературоведение / Критика и литературоведение, Литературоведческие работы / Публицистика / Литература ближнего и дальнего зарубежья, Украина
© Сергей Дзюба, 2020

Сергей ДЗЮБА

Гениальная человечность Айдарбека Сарманбетова

Предисловие к книге А.Сарманбетова "Человек без Родины" ("Людина без Батькiвщини"), изданной в Чернигове (Украина) в 2020 году на украинском языке.

 

Впервые в Украине выходит волшебная книга прозы известного кыргызского писателя, генерального директора Международной общественной Академии Поэзии, главного редактора популярного журнала «Литература тюркского мира» Айдарбека Сарманбетова. Книга – настолько оригинальная, интересная и человечная, что вызывает искреннее удивление и уважение к автору, который так тонко чувствует гармонию и значимость настоящего Слова, пишет просто и одновременно очень изысканно, колоритно и глубоко, проникновенно и душевно. Такую книгу с удовольствием возьмут в руки и студенты столичных университетов, и дедушки и бабушки из сельской глубинки, и земледельцы, медики и военные, и гениальные профессора, литературные гурманы!

О чем эта книга? О нас с вами, о нашем житье-бытье, о радости и боли. О прошлом, настоящем и будущем. События происходят в родном для автора Кыргызстане, но все так невероятно, удивительно напоминает украинские реалии! В свое время я увлекался знаменитым кыргызским писателем Чингизом Айтматовым, автором гениальной «Плахи». И уникально талантливое творчество Айдарбека Сарманбетова, без преувеличения, достойно представляет кыргызскую литературу в мире, ведь автор – продолжатель лучших ее традиций.

И если недалекие политики своими безответственными действиями разъединяют народы, то настоящая, высокодуховная литература, наоборот, объединяет людей, потому что популяризирует вечные ценности – добро, справедливость, любовь, красоту, отзывчивость, веру, стремление к миру, благородство, патриотизм... Айдарбек Сарманбетов – именно такой писатель!

Чтобы убедиться в этом, стоит прочитать, скажем, его прекрасные «Капельки мысли». Это – удивительно лаконичные, афористические притчи и истории, каждая из которых могла бы стать интересным сюжетом для большого романа.

«Однажды я ехал из Сокулука в Бишкек. Пассажиров – полно. Смотрел на поле через окно бусика, с грустью вспоминая своего младшего сына, который погиб от рук хулиганов, ходатайствуя за их жертву, всего полгода назад. Подавленный горем, я смотрел на суетливое движение жизни без сыночка, на людей с их бесконечными заботами.

И вдруг:

– Салам-алейкум, Сапаш-байкерь, – раздался рядом голос малознакомого господина, журналиста-газетчика. – Примите мое искреннее соболезнование – я узнал, что погиб ваш сын...

– Спасибо, – ответил я грустно.

Эта сочувственное внимание немного ободрило... И тут человек поинтересовался, сколько у меня детей.

– Трое сыновей и дочь, – неохотно сообщил я.

– Слава Всевышнему! Тогда вам – не так уж плохо, – сказал он, будто даже с завистью...

Я, конечно, напрягся. А знакомый продолжал:

– Крепитесь, Сапаш-байке. Молитесь за жизнь и здоровье других детей. А я вот потерял своего единственного сына, и у меня не осталось больше потомков… – он вздохнул, расплакался и вышел из бусика».

Вот так – очень коротко и сильно. Ненавязчиво поучительно, потому что, действительно, все относительно в этом мире... И такое не забывается, побуждает к размышлениям!

«Долой! Революция...» еще одно впечатляющее и проникновенное повествование Айдарбека Сарманбетова. На сегодня, по свидетельству доктора философских наук Карыбека Байбосунова, – это первое и единственное документально-художественное произведение в кыргызской литературе, которое рассказывает о Народной революции 2010 года в Кыргызстане, изгнания президента из страны. Этот рассказ-репортаж – новый жанр в кыргызской литературе, а может, и вообще в литературе, поскольку автор – непосредственный участник событий, а в этом художественном рассказе максимально откровенно и документально отображается правда о жизни простых людей и ведущих политиков страны.

Автор находился в самом эпицентре событий, причем действовал независимо от интересов партий и их политических лидеров. Поэтому Айдарбек Сарманбетов глубоко и объективно исследовал и передал общественности причины возникновения Народной революции. И, опять же, настолько все это напоминает Украину в периоды наших Оранжевой революции и Революции Достоинства! Оказывается, тогда в Кыргызстане погибли более 80 человек, которые вышли на акцию протеста, и были тысячи раненых...

В рассказе «Человек без Родины» говорится о том, что невозможно быть «человеком мира», не имея собственной Родины, которую любишь всем сердцем. Ведь именно эта глубокая, верная, сыновняя любовь и держит нас на земле, спасает от отчаяния и безысходности. А как мастерски вплетена в сюжет трогательная история первой любви, пронесенной через всю жизнь! История, которая так неожиданно, спустя десятки лет, получила счастливое продолжение.

Запомнилось и рассказ «Святой холм» удивительная история о большой любви и потребности по-настоящему, всем сердцем, уважать народные традиции и обычаи. А как колоритно и душевно это написано!

«Над головой сиял месяц, мерцали звезды. Легкой дымкой тянулся Млечный путь... Блестела неподвижная, называемая кыргызами «Золотым Кругом», Полярная звезда. Говорили, что, когда умирает человек, его душа превращается в звезду и улетает в небо. Интересно, какие из этих звезд – души аксакалов Шаршембы и Мустафы? Или они, как и в жизни, вместе – на том свете?.. А мы?..

Наверное, появимся на небе, как созвездия. Или, как в этой жизни со своей горькой судьбой, не находя друг друга, останемся в вечной разлуке и на том свете? Что сделает с нами пресловутая глобализация?! Пусть живет вечно наш народ. Если он будет жить, люди не будут такими одинокими, искать счастья в каких простых вещах и вечных, общечеловеческих ценностях.

Если бы я был художником, создал бы вечными красками волшебную картину, касающуюся сердечных струн: под большим куполом синего-синего неба на зеленой вершине холма сидели бы двое аксакалов и рассказывали собравшимся вокруг древние легенды. А у подножия холма счастливые мальчик и девочка играли бы в куклы...»

Вообще каждый рассказ отличается чем-то особенным. Народным юмором и удивительной иронией наполнен рассказ «Дерево раздора». Буквально из ничего, как говорится, на ровном месте возникает острый конфликт между двумя соседями, к которому быстро присоединяются десятки односельчан: одни упорно поддерживают Бектура, а другие – Акмата. И даже рассудительный глава сельской общины не может успокоить людей, готовых вот-вот устроить побоище, избивая друг друга. Кто знает, чем бы закончился этот злой спор, если бы вдруг не появился Бешеный.

«Никто не дал Таштану отпора – все равно бесполезно... Мужчины, которые пришли, чтобы вступиться за жен, о них забыли, – мгновенно ретировались и стремительно исчезли по дворам. Не было никого, кто бы мог соперничать с Таштаном, поэтому его и звали Бешеным. В ауле не находилось другого такого «героя», подобного ему. Когда Таштан напивался до беспамятства, то не узнавал даже родного отца, и мог убить любого; да и сам легкомысленно, безразлично относился к смерти, не отступал. Сейчас он «гарцевал», дергая за поводья, и беспощадно бил кнутом стороны. Его жена хорошо знала своего бесноватого человека, поэтому первой убежала прочь. Остальные женщины, которым досталось, истошно вопили, а кому все-таки удалось избежать ударов, мгновенно скрылись в соседних домах ... Один дурак – десяти мудрецам ровня?! – вот как получается...

На улице быстро воцарилась тишина. И дерево раздора, и споры, связанные с ним, полностью исчезли из голов местных жителей. Бектур и Акмат, также оставив своих жен, одними из первых бежали с поля боя. Не чета они Бешеному... Да пропади пропадом это дерево!..»

В рассказе «Скотина» перед нами предстает настоящий монстр, изверг, хотя и в человеческом обличье, который радуется даже со смерти родного человека – своего отца... Эта жуткая, обличительная сатира тоже заставляет задуматься над собственными поступками. Потому что никакие богатства и должности не стоят слезы отца!

«В дороге в рай» удивительно колоритный дедушка, сельский философ, который не заканчивал университетов и академий, однако выражает собственные неординарные мысли:

«Наш давний богатырь Манас говорил: «Я собрал разноплеменных людей и сделал из них народ». Правильно?.. Манас объединил целых сорок мелких племен, и тогда появился народ. Вот так!.. Именно поэтому кыргызы и имеют такую ​​силу! Укрепляли свой каганат, начиная с просторов Алтая, и до устья реки Эдил построили великую державу. Разве одни кыргызы могли освоить и обработать столько земли? Ведь слово «кыргыз» означает: народ сорока племен. А сколько тех, которые к нам добавились совсем недавно?! Вот так, как ты и говорил, сильный берет верх над слабым. В разные времена по-разному. А чтобы быть сильным и возглавить многие, нужен умный и властный хан. Иначе будем, как кыпчаки, уйгуры и дунгане, которые не смогли создать или сохранить свое государство и вообще слились с другими народами...

Конечно, чтобы дракон не раздавил наш народ, надо сохранить свой дух, язык, традиции, обычаи. Ведь народ только тогда сохранится и уцелеет, если люди объединятся вокруг сильных духом. А иначе – сначала маленькие, потом средние, а со временем даже великие народы станут... кормом для дракона-супердержавы».

Интересно? Так, книга завораживает своей неповторимой аурой-магией, не оставляет читателя равнодушным. Она – подчеркиваю – гениально человечная, и в этом особенность творчества настоящего Мастера, одного из лучших современных писателей мира.

 

Сергей Дзюба,

Президент Международной литературно-художественной Академии Украины, главный редактор газеты «Черниговщина», писатель, переводчик, журналист, литературный критик

 

УКРАИНСКИЙ ОРИГИНАЛ:

 

Від перекладача

Геніальна людяність Айдарбека Сарманбетова

 

Вперше в Україні виходить чарівна книга прози видатного киргизького письменника, генерального директора Міжнародної громадської Академії Поезії, головного редактора популярного журналу «Література тюркського світу» Айдарбека Сарманбетова. Книжка – настільки оригінальна, цікава та людяна, що викликає щире здивування й повагу до автора, котрий так тонко відчуває гармонію і вагомість справжнього Слова, пише просто та водночас дуже вишукано, колоритно та глибоко, проникливо й душевно. Таку книжку із задоволенням візьмуть до рук і студенти столичних університетів, і дідусі й бабусі з сільської глибинки, і хлібороби, медики та військові, й високочолі професори, літературні гурмани!

Про що ця книжка? Про нас із вами, наше життя-буття, радощі та болі. Про минуле, сьогодення і майбутнє. Події відбуваються у рідному для автора Киргизстані, але все так неймовірно, дивовижно нагадує українські реалії! До цього часу я захоплювався знаменитим киргизьким письменником Чингізом Айтматовим, автором геніальної «Плахи». Та унікально талановита творчість Айдарбека Сарманбетова, без перебільшення, гідно представляє киргизьку літературу в світі, адже автор – продовжувач найкращих її традицій.

І якщо недолугі політики своїми безвідповідальними діями роз’єднуть народи, то справжня, високодуховна література навпаки об’єднує людей, бо популяризує вічні цінності – добро, справедливість, любов, красу, чуйність, віру, мир, благородство, патріотизм… Айдарбек Сарманбетов – саме такий письменник!

Щоб переконатися в цьому, варто прочитати, скажімо, його прекрасні «Краплинки думки». Це – напрочуд лаконічні, афористичні і притчеві історії, кожна з яких могла б стати цікавим сюжетом для великого роману.

«Одного разу я їхав з Сокулука в Бішкек. Пасажирів – повно. Дивився на поле через вікно бусика, з сумом згадуючи свого молодшого сина, котрий загинув від рук хуліганів, заступаючись за їхню жертву, всього півроку тому. Пригнічений горем, я дивився на метушливе життя без синочка, на людей з нескінченними турботами.

І раптом:

Салам-алейкум, Сапаш-байке, – пролунав поруч голос малознайомого добродія, журналіста-газетяра. – Прийміть моє щире співчуття – дізнався, що загинув ваш син...

– Дякую, – відповів сумно.

Ця співчутлива увага трохи підбадьорила… І тут чоловік поцікавився, скільки у мене дітей.

– Троє синів і донька, – неохоче відказав я.

– Слава Всевишньому! Тоді вам – не так уже й погано,– мовив він, ніби аж із заздрістю…

Я, звісно, напружився. А юнак продовжив:

– Кріпіться, Сапаш-байке. Моліться за життя і здоров’я інших дітей. А я ось втратив свого єдиного сина, і в мене не залишилося більше нащадків, – зітхнув добродій, розплакався і зійшов з бусика».

Ось так – дуже коротко і сильно. Ненав’язливо повчально, бо, справді, все відносне в цьому світі… І таке не забувається, спонукає до роздумів!

«Геть! Революція…» – ще одне вражаюче та проникливе оповідання Айдарбека Сарманбетова. На сьогодні, за свідченням доктора філософських наук Карибека Байбосунова, – це перший і єдиний документально-художній твір у киргизькій літературі, який розповідає про Народну революцію 2010 року в Киргизстані, вигнання президента з країни. Ця розповідь-репортаж – новий жанр у киргизькій літературі, а може, і взагалі в літературі, оскільки автор – безпосередній учасник подій, а в цьому художньому оповіданні максимально відверто та документально відображається правда про життя простих людей і провідних політиків держави.

Автор перебував у самому епіцентрі подій, причому діяв незалежно від інтересів партій та їх політичних лідерів. Тому Айдарбек Сарманбетов глибоко й об’єктивано дослідив і передав громадськості причини виникнення Народної революції. І, знову таки, настільки все це нагадує Україну в періоди наших Помаранчевої революції та Революції Гідності! Виявляється, тоді у Киргизстані загинуло понад 80 людей, які вийшли на акцію протесту, і були тисячі поранених…

В оповіданні «Людина без Батьківщини» йдеться про те, що неможливо бути «людиною світу», не маючи власної Вітчизни, яку любиш усім серцем. Бо саме ця глибока, незрадлива, синівська любов і тримає нас на землі, рятує від відчаю та безвиході. А як майстерно вплетена в сюжет зворушлива історія першого кохання, пронесеного через усе життя! Історія, яка так несподівано, через десятки років, отримала щасливе продовження.

Запам’яталося й оповідання «Святий пагорб» – дивовижна історія про велике кохання та потребу по-справжньому, всім серцем, шанувати народні традиції й звичаї. А як колоритно та душевно це написано!

«Над головою сяяв місяць, мерехтіли зірки. Легким серпанком тягнувся Чумацький шлях… Блищала нерухома, звана киргизами «Золотим Колом», Полярна зірка. Говорили, що, коли помирає людина, її душа перетворюється в зорю і відлітає у небо. Цікаво, які з цих зірок – душі аксакалів Шаршемби і Мустафи? Чи вони, як і в житті, разом – на тому світі?.. А ми?..

Напевно, з’явимося на небі, як сузір’я. Або, як у цьому житті зі своєю гіркою долею, не знаходячи одне одного, залишимося у вічній розлуці й на тому світі? Що зробить із нами та горезвісна глобалізація?! Нехай живе вічно наш народ. Якщо він житиме, люди не будуть такими самотніми, шукатимуть щастя в якихось простих речах та вічних, загальнолюдських цінностях.

Якби я був художником, створив би вічними фарбами чарівну картину, що торкалася б сердечних струн: під великим куполом синього-синього неба на зеленій вершині пагорба сиділи б двоє аксакалів і розповідали людям, які зібралися довкола, давні легенди. А біля підніжжя пагорба щасливі хлопчик та дівчинка гралися б у ляльки...»

Взагалі, кожне оповідання вирізняється чимось особливим. Народним гумором та дивовижною іронією наповнене оповідання «Дерево розбрату». Буквально з нічого, як то кажуть, на рівному місці, виникає гострий конфлікт між двома сусідами, до якого хутко приєднуються десятки односельців: одні завзято підтримують Бектура, а інші – Акмата. І навіть розважливий очільник сільської громади не може заспокоїти людей, готових ось-ось влаштувати побоїще, дошкульно лупцюючи одне одного. Хтозна, чим би закінчилася ця люта суперечка, якби раптом не з’явився Скажений.

«Ніхто не дав Таштану відсічі – все одно марно… Чоловіки, які прийшли, аби заступитися за дружин, про них забули, – вмить накивали п’ятами, і стрімко зникли по дворах. Не було нікого, хто б міг змагатися з Таштаном, тому його й звали Скаженим. В аулі не знаходилося іншого такого «героя», подібного йому. Коли Таштан напивався до безтями, то не впізнавав навіть рідного батька, й міг убити будь-кого; та і сам легковажно, байдуже ставився до смерті, не відступав. Зараз він «гарцював», смикаючи за поводи, і нещадно бив батогом навсібіч. Його дружина «добре» знала свого біснуватого чоловіка, тому першою втекла геть. Решта жінок, яким дісталося, нестямно волали, а кому все-таки пощастило уникнути ударів, умить поховалися в сусідніх будинках... Один дурень – десяти мудрецям рівня?! – ось як виходить…

На вулиці швидко запанувала тиша. І дерево розбрату, і суперечки, пов’язані з ним, геть зникли з голів місцевих жителів. Бектур і Акмат, також залишивши своїх дружин, одними з перших втекли з поля бою. Не рівня вони Скаженому... Та пропади пропадом це дерево!..»

В оповіданні «Скотиняка» постає справжнісінький монстр, нелюд, хоч і в людській подобі, який радіє навіть зі смерті найріднішої людини – свого тата… Ця моторошна, викривальна сатира теж примушує засимислитися над власними вчинками. Бо жодні статки та посади не варті батькової сльози!

«У дорозі до раю» постає дивовижний, колоритний дідусь, сільський-філософ, який не закінчував університетів і академій, однак висловлює власні непересічні думки:

«Наш давній богатир Манас говорив: «Я зібрав різноплемінних людей та зробив із них народ». Правильно?.. Манас об’єднав аж сорок дрібних племен, і тоді постав народ. Ось так!.. Саме тому киргизи й мають таку силу! Зміцнювали свій каганат, починаючи з просторів Алтаю, і до гирла річки Еділя побудували велику державу. Хіба одні киргизи могли освоїти та обробити стільки землі? Бо слово «киргиз» означає: народ із сорока племен. А скільки тих, які до нас додалися зовсім недавно?! Ось так, як ти й казав, найсильніший бере гору над слабким. У різні часи по-різному. А щоб бути сильним та очолити багато людей, потрібен розумний і владний хан. Інакше будемо, як кипчаки, уйгури і дунгани, які не змогли створити або зберегти свою державу і взагалі злилися з іншими народами…

Авжеж, щоб дракон не розчавив нашого народу, треба зберегти свій дух, мову, традиції, звичаї. Адже народ тільки тоді збережеться і вціліє, якщо люди об’єднаються довкола сильних духом. А інакше – спочатку маленькі, потім середні, а з часом навіть великі народи стануть… кормом для дракона-супердержави!»

Цікаво? Так, книжка зачаровує своєю неповторною аурою-магією, не залишає читача байдужим. Вона – наголошую, геніально людяна, і в цьому особливість творчості справжнього Майстра, одного з найкращих сучасних письменників світу.

 

Сергій Дзюба,

президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, головний редактор газети «Чернігівщина», письменник, перекладач, журналіст, літературний критик 

 


Количество просмотров: 157